БББ [Быть Богатым и Безумным]

Скоро ти полюбиш жити в цьому місті

Можливо, ти трохи невдоволений цим містом, а точніше, тими його мешканцями, яких ти бачиш рідко на вулицях і часто по телевізору, вони встановлюють ціни на бензин, на радість, на квартири та на смерть і все таке інше що скоро стане тобі на пригоді, коли ти вирішиш врости в це місто безповоротно, та виявиться раптом, що врости сюди не так-то просто, тобто насправді це просто, але треба буде поступитися певними принципами, наприклад, почати ховати свій заробіток від налогової, ховати факт аренди житла від неї ж, тобто обманювати, а ти хочеш бути чесним, дивитися на світ широко відкритими очима і казати як ці руки ніколи не крали -- а вже не вийде, бо ти вже крав, і чхати, що ти крав назад те, що спочатку вкрали в тебе, і любий мудацький суд (знайди інший) покаже, що ти дурень винуватий, так що краще кради собі мовчки та не гавкай бо сам заляпався, і ще до любого суду це скаже тобі твоя нагла совість, вона не дозволить тобі когось там звинуватити в крадіжці, бо й сам ти такий, тільки масштаби твоїх крадіжок відносно малі, і ось спробуй згадай коли ти вперше вкрав, може, коли екзамен в універі проплатив, а може, коли вперше взяв гроші в конверті в кабінеті директора за щільно причиненими дверима, а отже заляпався й сам, сам себе позбавив права щирого гучного голосу, бо тобі не поталанило народитися з роздутим почуттям справедливості, і якщо ти зробиш комусь зле, то скоріше помилково, і скоріше собі та близьким, ніж тим, хто розумно та без лишніх вагань домовився про правила узаконеної крадіжки, хто ганяє ціни, бо в нього бабла вистачить ще на десяток таких волоцюг як ти, та він краще те бабло витратить на пару старих добрих лабрадорів або таких необхідних для життя брильянтових чохлів для свого коханого телефону або на лікування від алкоголізму в усякому разі твої бідацькі проблеми нікого не хвилюють, а тепер зрозумій, що ти отримуєш відносно високу зарплату, а більшість людей в цій країні не мають і того, фактично, є такі, що навіть тобі позаздрять, бо ти хоча б не економиш на їжі та одежі, а ось квартира тобі все одно не світить, а так хочеться мати свою базу кімнати на дві-три, ага, де можна народити дитинча і куди твої друзі прийдуть щоб почувати себе як удома а в тебе ще й буде свій кабінет, або студія, або майстерня, такий куток де можна будувати ідею за ідеєю, і ось ти усвідомлюєш, що для придбання квартири треба набагато збільшити масштаби своєї крадіжки, бо на даний момент твоя краіна не пропонує тобі реальних чесних шляхів до власного житла, ти тільки можеш тихо красти і з чесним лицем, до речі, поміть, люди в твоєму місті вже заморилися робити чесні лиця, правда реального джерела їх існування поступово вилазить на лиця і те, що ти бачиш на вулиці -- це громадяни, які йдуть зосереджено, дивлячись скоріше в асфальт, чим в небо, і ці громадяни виглядяють трохи сумно і трохи сердито, вони йдуть і стараються не випустити каменя з-за пазухи, бо той камінь -- то скоріш клубок, сплетений з взаємних мікро-крадіжок, регулярної брехні та останніх новин, частіше безрадісно-лякливих, та до того ж ще й неефективних, бо якщо в Лондоні жахнули терористи, то ти вже нікому з загиблих не зарадиш, слідство не поведеш, а ті, хто справді розслідує справу про вибух, знають деталі й без популярних новин, але ти вже попався, цей безглуздий страх вже ліг тобі всередину на саме дно, і, здавалося б, яке щастя що ти не дивишся та не чинаєш новин, але ось бач, вони все одно досягли тебе, вон прийшли через оці сумні та сердиті обличчя співгромадян, які дивилися телевізор весь той час, поки ти думав, що зумів його уникнути, бо треба ж їм якось розважатися, вони ж не залізні, вони ж люди, і вони в Україні бояться лондонських терористів та тайваньскького цунамі, як дивно, у тебе багато знайомих журналістів і всі вони -- милі й розумні люди, і незрозуміло, як це виходить, що такі гарні люди так щедро сиплють шкідливе інформаційне сміття на голови невинних громадян (варто відмітити, що спортивна журналістика, також як і мистецька та люба, не пов'язана з намотаними на колесо кишками, набагато дбайливіша у відношенні до людської душі, бо фактично не сипле туди оце шкідливе інфосміття), ну навіщо люди журналісти погоджуються лякати моїх громадян, це ж мої люди, я хочу, шоб вони ходили і посміхались від самоусвідомлення, а натомість мої рідні громадяни ходять і бояться тих недосяжних химер, якими так щедро наповнено популярні новини, а ще мої громадяни бояться розбелькати комусь правду про власні взаємні мікрокрадіжки, отже громадяни змушені носити лице, зятягнуте в вузол, бо так безпечніше, і погано те, що ти з часом перестаєш помічати це, починаєш сприймати це як щось натуральне, і -- увага, небезпечно! -- сам заростаєш з часом цією захисною плівкою з мудакавато-скорботної таємничості, і помічаєш це переважно коли повертаєшся в місто з Лисячої бухти, де люди мають можливість досягти усвідомленої безтурботності, і це щастя, чувак -- ти можеш бачити різницю між Лисячою бухтою і цим містом, а так багато людей не мають ні цієї можливості, ні бажання її мати, ні навіть уявлення про те, що така можливість існує -- ось цим людям справді не пощастило, а ти ще на коні, ти ще можеш вирішувати, хочеш ти поринути в це болото з взаємного глибого декольтованого обману (соціальний договір це зветься, так?), і хоча ти не маєш права вирішувати, пощастило громадянам чи ні, бо вони якраз і можуть виявитися набагато щасливішими за тебе саме завдяки своєму незнанню анархічно-растаманської альтернативи, вони в цьому сенсі якраз невинні, а ти вже ні, бо ти бачив той, інший світ, що знаходиться в годині їзди від Коктебля, світ, в якому пліч-о-пліч живуть журналісти, українці, божевільні, молдавани, нудисти, татари, панки, білоруси, програмісти, німці, растмани, росіяни, чаклуни, естонці, вагітні, голандці, батьки, ще раз білоруси, сини, і ще раз білоруси, музиканти, французи, матері, шведи, бляді та банкіри і нема жодного міліціонера чи юриста "при исполнении обязанностей", і при цьому там панує така абсолютна безтурботність; світ Лисячої бухти своїм уже багаторічним існуванням доказав, що при бажанні люди можуть жити кожен так, як хоче він сам, і при цьому не заважати один одному, а всі конфлікти успішно залагождувати самотужки і на місці, і що не треба людьми керувати, як стадом баранів, вони можуть самі по собі жити, без міністерств і тюрем, так от, ти той світ бачив і забути вже не зможеш, а громадяни твого міста навіть про нього не чули, ось яка прірва вас розділяє, і ще невідомо, хто щасливіший, бо твоє лисящобухтське щастя закінчується разом з відпусткою, і ти повертаєшся до свого звичного життя, і тобі кожного разу треба заново звикати потроху красти в тих, хто трохи більше краде у тебе, замість жити чесно та радіти взаємній людській відкритості, і ось ти вже задумуєшся, а чи справді так хочеться тобі житло у цьому місті, бо жити ж прийдеться посеред усього оцього вищепереліченого, а шось не дуже хочеться так жити, особливо беручи до уваги той факт, що масштаб взаємної крадіжки прийдеться неминуче збільшити, інакше не отримаєш задоволення у вигляді свого куточка, який все ж хочеться, і можливо це ще не все, ти впевнений, що таки є спосіб чесно заробити на квартиру, без усяких найобок, просто треба придумати класну ідею і реалізувати її, у тебе ж Інтернет під рукою, щось та вийде, можна, наприклад, продавати щось, а ще краще -- перепродувати, і тут ти знову відчуваєш, як хочеться блювонути, али ж ти дорослий, так що витримуєш і навіть інколи посміхаєшся, а потім настає нанебезпечніший момент коли ти заморюєшся ділити на та погане й препогане і вже готовий кинути свої спроби розібратися, спроби дійти до того, хто ж саме капає нафтою новин на мізок ближнім своїм, і ти ладен, як бен ладен, взяти та розбомбити оточуючий тебе державний бардак, або наоборот, починаєш погоджуватися з практиками сучасного життя в тому, що краще знайти своє кубло та жити в ньому тихо, смирно, виходячи на вулицю з модною уже не перший рік маскою сердитого смутку, стягнувши лице своє у вузлик, а що, всі ж носять і нічого, живі, та й ти ж годий носій менталітету реактивного українця, і парижські студенти відрізняються від тебе студента тим, що вони будують барикади при підвищенні цін, а ти про це чув по телевізору і на тому твоє знайомство з барикадами закінчилось, а ось іще одна історія, яку розказав мені один перекладач у лисячій бухті цим літом, він розказав мені, як один американець захворів, і як виявилося, йому на операцію треба стіко бабла, скіко його соціальна страховка не дозволяє витратити, отже прийдеться здохнути, так ось, той американський чувак не здався, а пішов до свого боса й сказав: "бос, дай грошей, дуже треба на операцію, жити хочу", а бос йому сказав, щоб відчепився, нема грошей, ясно, йди й здихай моя хата скраю, так ось, цікаво те, що той американець не зупинився і пішов далі, пішов до громадських організацій, пішов до судів, він почав волати про те, що в його досить великій конторі останнього року було одних тіко премій директорам виплачено на суму, у сотні разів вищу за вартість його операції, той американець підняв питання про вартість людського життя в своїй країні і що ви собі думаєте -- він відсудив собі грошей, зробив операцію і вижив, отже, сміливість -- це велика сила, і ти вже задумуєшся, мо справді піти завтра до начальства та сказати: "шеф, я на вас працюю, і, попри всі ліваки я працюю з віддачею, тож чи не були б ви такі люб'язні відбілити мою зарплату, попередньо її піднявши, бо я, бачите, хочу собі домівку в кредита купити", і завтра ти підеш -- і зробиш це.